Історична довідка
Село Вербівка за народними переказами було засноване на початку 17 ст.в долині річки Сухий Ташлик. Назва пішла від того,що в кручі над річкою біля дороги, яка йшла з Чигирина на Умань, було багато верб.
До революції село належало поміщику з Києва В.Л.Давидову, тут був збудований головний маєток Давидових - розкішний палац , який зруйнували під час революції. В цьому будинку знаменитий композитор П.І.Чайковський написав оперу до «Євгенія Онєгіна» та балет «Лебедине озеро».Від розкішного палацу не зосталося і сліду, лишилася дерев’яна церква Різдва Богородиці - в першу чергу знаменита тим,що тут вінчалися син В.Л.Давидова Лев з сестрою П.І.Чайковського Олександрою.
Згодом у 1919 році поміщицьку землю було розподілено між незаможними селянами. Коли почалася колективізація, то в селі заможні селяни чинили опір, не хотіли вступати до колгоспу. Отоді й обрушився удар з боку влади по селу. У 1930 роках почали вживати до заможніших селян репресивні заходи. Біля 15 селянських господарств так званих куркулів, вислали з села, а це сім’ї в яких було по 6-8 дітей. В цей період люди почали масово забивати скот, продавати, побоюючись, що його заберуть в колгосп. Це призвело до того, що зменшилось поголів’я, от і зостались сім’ї без молока, а про м'ясо тоді й мови не було, навіть хліба не вистачало. Хоча до колективізації , як розповідали старожили, люди жили в достатку.
Літом і восени 1932 року люди впорались з жнивами. Урожай видався непоганий, а тому ніщо не віщувало чогось недоброго. Та вийшла директива «зверху» - здати хліб державі. З колгоспу хліб увесь вивезли на станцію Сердюківка, а в одноосібників силою забрали хліб. Весною 1933 року люди почали голодувати, а потім і масово вмирати. З а свідченнями старожилів в селі Вербівка і на хуторі Калинівка померло більше 69 душ. Люди були приречені на голодну смерть. Для увіковічення голодної весни 1933 року в селі Вербівка на сільському кладовищі встановлено пам’ятний знак,який виготовлено на Смілянському машинобудівному заводі.
Під час ВВв 230 жителів села захищали Батьківщину, 125 з них загинули смертю хоробрих. За мужність і героїзм, виявлені в боях з ворогом, 104 чоловіки нагороджені орденами та медалями. У бою за визволення Вербівки загинули 145 воїнів. На братській могилі їм встановлено пам’ятник.
На даний час в селі функціонують сільська рада, ЗОШ 1-3 ступенів, дитячий садочок,ФАП,бібліотека, БК. Проводять господарську діяльність ТОВ «Олімп», ПП НВЦ «Репродуктивне зерно» , фермерські господарства та приватні підприємці.
Луза́нівка розташоване за 21 км на захід від районного центру — міста Кам'янки та за
Село відоме з кінця XVI ст. — з середини XVII ст. Назва села походить від назви чагарникової верби — лози, яка у великій кількості росла в заплаві річки [Мокрий (Сирий) Ташлик}]], що протікає через село від Балабівки до кінця Луки і до межі з с. Копійчаним. Великі зарості лози були також біля озера, яке лежало в низині ліворуч від дороги «Великий Шлях», що веде до с.Сердюківки Смілянського р-ну. Назва «Лозанівка» зберігалася до 1937 р., а назва «Лозанівська школа» Лозанівська середня школа — до 70 років XX ст. Іншу версію походження назви села від одного з перших поселенців — козака Лузана, очевидно треба відкинути. Адже поруч є село Вербівка, яке отримало свою назву від верби, де було і є багато верб.
Перше поселення — три хутори:
- Хутір Хандусь. Громадянин на прізвище Хандусь займав землю трикутник луки 8,0 га, тут же мав ставок і млин;
- Римарська Лука. Займала
- Гордієнківська Лука займала
Ще з XIX століття окремі частини села мають свої неофіційні назви: Центр (Село), Гладкий Яр, Смиківка, Шкрябаківка, Лука, Балабівка, Панський Яр, За цариною. В ХІХ ст.село було центром Лозанівської волості, до якої ще входили села Сердюківка та Райгород, з кінця XIX ст. село відносилося до Ташлицької волості Черкаського повіту. Станом на 1886 р. в селі проживало 1468 осіб, було 310 дворів, 3 постоялих будинки, 3 водяних млини, винокурний завод, цегельня. Лузанівка XIX століття відома тим, що в 1845 р. село відвідав Т.Г.Шевченко, який зупинявся у відомого знавця старожитностей протоієрея Ієремія Семеновича Обидовського. В альбомі 1845 р.є 2 малюнки - № 201 та 202, зроблені в Лузанівці. Жанрова сцена. Ескізи та начерки. Олівець, 1845. Зображені обриси людей та краєвид Лузанівки. Рукою Т.Г. Шевченка зроблено підпис - "Отець Іеремія Обидовський проотоіерей Села Лузановки Черкаського уезду".
У цей час в селі проживав відомий "українофіл", видатний польський історик,письменник, літературний критик Міхал Грабовські. В кінці XX століття в селі було поставлено пам'ятник Т. Г. Шевченку. Димитрівська церква Київської єпархії (Церква во ім'я Великомученика Димитрія) побудована в Лузанівці в 1811 р. місцевим поміщиком Іваном Федоровичем Красовським (Похилевич, 1864). З тих пір 8 листопада в селі відзначається храмове свято "Дми'тра". Церква відповідно до штатного розкладу відносилася до 5-го класу, мала свою земельну ділянку. І. Ф. Красовський з дружиною були поховані в церкві, а біля церкви їхні члени сім'ї та інші особи. Будівля церкви камінна, з високою дзвіницею. Остання, за свідченнями очевидців (спогади Бойко К.Г. (1907-1994), була схожа з дзвіницею Києво-Печерської лаври. Над могилами були хороші пам'ятники. В радянський час церква та багато пам'ятників на цвинтарі біля неї були зруйновані. На початку 50-х років XX ст. при потуранні місцевої влади, навіть каміння з могил (склепів) цвинтаря біля церкви розбиралося місцевими мешканцями як будівельний матеріал. На одному з склепів був напис «Генерал Белокопытов», на останках в цьому склепі був військовий одяг з генеральськими лампасами.
Після 1877 року в селі відкрито церковно-парафіяльну школу на 2 групи. В [1903-1904]] роках відкрито церковно-приходську школу для якої було побудувано приміщення для двох класів. Від неї бере початок нинішня загальноосвітня школа. В 1905 році в Лузанівці відбувся страйк під керівництвом Х. М. Махненка і В. Г. Гордієнка. Селяни вимагали розподілу поміщицьких земель. Виступ було придушено, а його керівників заарештовано. До 1917 р. в селі була економія пані Єфросинії Сахновської. Територія економії розпочиналася від місця сучасного цвинтаря і тягнулася в східному напрямку до річки. В економії під час жнив працювали механічні молотарки.
Тут були будівлі для збереження зерна, конюшня, воловня та інші господарські і житлові будівлі. Воловня була двоповерхова, причому по похилому насипу на другий поверх заїздили возами, запряженими волами. Працював цегельний завод, який виробляв дуже міцну, червоного кольору, випалену цеглу з штампом «ЕС» на кожній цеглині, що було клеймом якості Є. Сахновської. За радянських часів все це було знищене, уже в кінці 40-х років XX ст. на місці господарства розкинулося рівне чорноземне колгоспне поле майже без будь-яких слідів такого великого господарства. Від місця, де зараз розташований сільський будинок культури та нижче Димитрівської церкви, був дуже гарний парк з різних деревних порід, в тому числі екзотичних, з фонтанами, скульптурами, який тягнувся вниз до набережної великого ставка в заплаві річки Сирий Ташлик. В ставку росли красиві білі та жовті водяні лілії, плавали лебеді та інші водоплавні птахи. Це було місце відпочинку відкрите для всіх мешканців села. В 30-х роках територія парку була віддана під наділи колгоспникам.
В кінці 50-х років XX ст. частину території колишнього парку, що прилягає до дороги «Шклярева гора» та де були городи, було перетворено в посадку, засаджено різними деревами. З серпня 1919 р. село було окуповане денікінською армією, яка вчинила звірячі розправи над мешканцями села, що разом з воїнами Української народної республіки героїчно захищалися, встановивши на дзвіниці церкви кулемети. В січні 1920 року в село увійшли більшовицькі війська Росії. В 1921 р. в селі Лозанівці під час рейду по тилах більшовиків зупинялася арміяХолодноярської Республіки (Ю. Горліс-Горський, 2005).
У 1921 році організовано Союз «Зрілий колос» (голова Чукаль Микита Вікторович). У 1927 році створено першу комуну «Гуртова Сила» (організатор Римар Петро Ничипорович. У 1929 році утворено два колгоспи «Надія» (голова М. В. Чукаль) і «Червона Нива» (голова Д. П. Гордієнко). Комуну «Гуртова Сила» і колгосп «Червона Нива» об'єднано в один колгосп, який став називатися ім. Чапаєва (голова М. Й. Хіхло). Колгосп «Надія» перейменовано на колгосп ім. Чкалова (голова П. М. Кривенко). Колгосп існував до радянсько-німецької війни. За війни колгоспи ліквідовано, інвентар і худобувідправлено за Дніпро, а частково розібрано селянами.
Під час Голодомору 1932–1933 рр. від голоду в селі померли 800 чоловік. В селі встановлено Пам'ятний знак жертвам Голодомору.
У 1939 році зруйновано церкву.
Після війни колгосп відновлював роботу, в перші повоєнні роки поля перекопували лопатами та орали коровами мешканців села. Працював вітровий млин (вітряк), мельник Захарко. В 1949 році колгосп ім. Чапаєва і колгосп ім. Чкалова було об'єднано і названо ім. Молотова — (голова І. Я. Черненко, фронтовик, полковник). У 1957 році колгосп Молотова перейменовано на 40-річчя Жовтня. У 1957 році в селі було побудовано добротний сільський будинок культури (зав. клубу Федір Постойко) з фойє, великою залою, кімнатами для занять гуртків, з бібліотекою (зав. бібліотеки Марія Хіхло). У 1962 році колгосп об'єднано з колгоспом "Перше Травня" села Лебедівка (голова М. І. Печиненко). З 1967 року по 1975 рік головою був Гончар Г. Я.
Не оминули село і сталінські репресії. Був репресований Черненко Віталій Данилович, нар. 1935 р. у с. Лузанівка. У 1952 р. його та матір заарештували як членів сім'ї «ворога народу». Відбували заслання в Казахстані, м. Рудний. У 1953 р. був амністований. Закінчив Магнітогорський педагогічний інститут. Після реабілітації працював учителем, проживав у м. Сміла.
Загальноосвітня школа веде свій початок від 1903–1904 р. Першим вчителем був Лукавенко, у 1904–1914 р. завідувач школи — Тимофєєв Петро Йосипович. До війни завучем школи був відомий краєзнавець Гудзенко Кость Наумович, у 1946–1948 рр він працював вчителем. У 1952р. було проведено перший набір учнів до середньої школи з десятирічним терміном навчання.
Знаними директорами школи у другій половині XX ст. були Козуб Іван Григорович, Ропій Михайло Олександрович, Петренко Раїса Микитівна. Дуже авторитетними серед жителів села були вчителі: Римар Леонід Андріянович, Доля Клим Нестерович, Римар Микита Ничипорович, Баята Степан Іванович та ін. Багато років очолювала школу директор Шкварець Катерина Матвіївна. Серед випускників школи відомі люди нашої країни: Бойко Таміла Сидорівна, доцент, лікар-гінеколог, м. Донецьк; Бойко Микола Сидорович, кандидат медичних наук, лікар-уролог, м. Донецьк; Бойко Михайло Федосійович, доктор біологічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, м. Херсон; Медведенко Василь Федорович, генерал армії, м. Донецьк; Медведенко Анатолій Федорович, професор, лікар-хірург, м. Донецьк; Гавриленко Анатолій Дмитрович, генерал МВД, м. Донецьк; Іщенко Микола Григорович, доктор філологічних наук, письменник; Махно Андрій Денисович, професор, Заслужений лікар України, м. Чернігів; Залізняк Михайло Володимирович - художник-"самородок"; Нестеренко Петро Семенович, редактор газети "Смілянські обрії, м. Сміла; Чекаль Віктор Микитович, доктор медичних наук, професор та ін.
Нині на території села працюють п'ять фермерських господарств, обслуговують населення чотири магазини. У селі є загальноосвітня школа, дитячий садок,ФАП, сільський будинок культури, відділення зв'язку, сільська рада. У селі похоронений Микола Белима (1985–2015 рр.), боєць доброволець 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас». Він геройськи захищав Батьківщину в боях з російсько-терористичними бандитськими формуваннями, особливо відзначився при обороні м. Дебальцево.
На території сучасної Лебедівки село виникло в ХVІІ столітті. Підтвердженням цього являються перекази старожилів та речі побуту і давнини, знайдені на території села, яке розташоване по р. Сухий ташлик.
Існує декілька легенд про виникнення с. Лебедівка, перша з яких говорить, що на місці сучасного села вся його блюдцеподібна форма була залита водою, існувало озеро. Весною та влітку тут полюбляли відпочивати чумаки, їдучи в Крим по сіль. Проїжджі говорили, що коли їхати від с.Вербівки на північ, через три версти біля озера жив дід, який займався розведенням лебедів. Проїжджі діда називали Лебеденко, перших поселенців - лебедівцями, а село – Лебедівкою.
Друга легенда пов’язана з першою і говорить про те, що озеро кишіло лебедями, а перших поселенців називали лебедівцями.
Третя легенда – трагічна. „ так от, як з’явився той хутірець й відкіля пішла його назва. Коли цариця Катерина знищила Запорізьку Січ козаки розбрелися в різні краї. Десь років за п’ятнадцять по тому перебрався сюди з Дунаю літній, посічений рубцями від ран козарлюга. А чого перебрався? Бо в цих місцях мешкали давно колись його діди і прадіди. Приїхав він з юною донькою-красунею, облюбував собі затишну місцину над озером неподалік Вербівки. Лісок, вода... Чого ще треба старому січовикові? Головне – ж земля рідна, пуповину в ній зарито. Завели собі господарство і стали собі з донькою жити – поживати... Пішов козак до Кам’янки за приписами та реманентом, не впорався, та й заночував. Ні сном, ні духом не знав батько, що ввечері, на полі, за ліском зустрів його доньку-красуню молодий шляхтич зі Сміли, який любив їздити сюди на соколине полювання. Дівчина, нарвавши пучечки лікарських трав, збиралася саме вертати додому. Та шляхтича вельми вразила її краса й горда незалежність, її рішучі відповіді на залицяння. Розбещений, обмежений панич відчув зверхність і байдужість до себе козацької доньки. Це його розлютило. Насміявся він над беззахисним дівчам. Повернувшись до хатини, козак не зустрів, не побачив доньки. Шукав її цілий день, шукав її ніч. А вранці біля став біля озера і гірко заплакав, а коли протер очі, угледів перед собою на плесі білу-білу лебедицю:- Донечко моя, де ти, обізвися на батьківський голос?
У відповідь йому печально й зболено проячала лебедиця: „Лебедь-дівка... Ле-бе-дів-ка”.*
Цю легенду розповіла Олександра Давидова Петру Іллічу Чайковському. Мати Олександри Давидової (дівоче прізвище Потапова) захована на лебедівському кладовищі. З кладовища від маминої могили і забрала маленьку Сашу Катерина Давидова. Матір Саші звали Соломією.
Цікаво, що на південних околицях села знайдено кам’яні сокири, скребачки, зернотерку, бивні мамонта, знаряддя первісних людей. Археологічна розвідка Київського історичного музею бивні мамонта (знайдені учнями місцевої школи Зайченком В.Д. та Козорізом В.А.) помістила в свій музей, де вони і зберігаються. В центрі села знайдено скам’янілу рибу. Шарові відкладення в яру підтверджують, що улоговина села була в сиву давнину дійсно залита водою, а навколо шумів дрімучий ліс.
Навколо озера існували стоянки первісних людей. Такі стоянки були в в південно-західній частині села. Тут знайдено кілька кам’яних сокир, якими користувалась первісна людина. Під час копання колодязів знайдено скам’яніле листя, вода надто мінералізована солями.
В ході археологічних розкопок 1957 року знайдено роги диких биків, козуль, зуби великих тварин. Все це дійсно свідчить про те, що на території сучасного села колись будо озеро. Населення, яке проживало навкруги займалось полюванням, рибальством, скотарством, хліборобством, ремеслом і торгівлею з сусідніми племенами.
На початку ХVІІІ століття село Лебедівка нараховувало біля пів сотні господарств. На північній околиці знаходилась гуральня, яка належала одному багатієві. Десь на початку ХІХ століття село нараховувало вже понад сотню господарств.
Минуле с. Лебедівка тісно пов’язане з Кам’янкою через родину Давидових, які володіли Лебедівськими землями на початку ХІХ століття. З Кам’янкою пов’язані сторінки історії руху декабристів, яких підтримували Давидови, та життя і творчість О.С.Пушкіна.і П.І.Чайковського.
Революційні заворушення в селі почались одночасно з заворушеннями селян в сусідніх селах – Юрчисі, Вербівці, Яровому, Райгороді, де також працювали лебедівчани. Люди вимагали в оплату за свою працю четвертий і п’ятий сніп. У відповідь на погрози влади та силові методи подолання заворушень селяни спалювали маєтки та економії.
В лютому 1918 року в село вступили німці. В країні йшла громадянська війна. В травні 1919 року село потерпало від нападів банди Григор’єва, який висунув лозунг „За народну владу буз комуністів”. В цей же час село відвідували банди Холодного Яру – Коцура, Нагірного, Чучупаки, Кваші та інші.
3 січня 1920 року в селі встановлено радянську владу
Перші кроки в кооперуванні сільського господарства відіграли добровільні сільськогосподарські товариства
В 1923 році в Лебедівці утворилася така організація, якій було дано назву „Гроза”.
В 1928 році збудували двір господарства. Тут мали кілька корів, волів, коней, свиней.
Чи не найстрашнішими виявились для жителів села осінь 1932 та весна 1933 років. За цей час голодною смертю померли майже 250 осіб. Точну кількість померлих встановити неможливо. Облік проводився формально. В книгах обліку померлих, яка знаходилась в сільські раді, заборонялося вказувати справжню причину смерті людей (виснаження, голод), тому причинами смертей записувались різні хвороби - дезинтерія, туберкульоз і т.д.. За свідченням очевидців голодувати люди почали взимку і особлива весною 1933 року. Цей період став самим трагічним в історії села.
В 1934 році в селі відкрито семирічну школу, де навчалось 125 учнів, працювали 10 вчителів
Також одним з самих великих випробовувань для лебедівських жителів стала Велика Вітчизняна війна. Про початок війни жителі села дізнались в неділю 22 червня 1941 року біля сільської ради. В цей день сюди сходились дівчата погуляти. Приймак (Шкода) Галина Іванівна розповіла, що її батько Іван Савович через детекторний радіоприймач почув повідомлення про початок війни.
26 січня 1944 року с.Лебедівку було звільнено від німецько-фашистських окупантів. В бою за село загинули 45 воїнів. Серед них гвардії сержант Іванов Єгор Миколайович.
26 січня 1944 року село визволено від окупантів військами Другого Українського фронту. За короткий час колективне господарство було відновлено
Дев’яності роки виявились дуже складним для жителів села. Як і вся Україна, село опинилось в глибокій політичній та економічній кризі. З розпадом Союзу зійшла з політичної та керівної арени комуністична партія. Припинив свою діяльність комсомол, піонерська організація. Справа виховання молоді загубилась.
В 1994 році вперше відбулися вибори до органів місцевого самоврядування. Люди вперше обирали сільського голову на альтернативній основі як структуру самоврядування.
Символом с.Лебедівка, її культурним надбанням та прикрасою являється церква св.. мучениці Олександри, пам’ятник архітектури державного значення, (реєстраційний №1719).
Церква була збудована у 1843 році поміщиком Порфирієм Красовським на місці старої дерев’яної в ім’я св.. мучениці Олександри в стилі пізнього класицизму. Храм родонта являє собою купольну циліндричну споруду у вигляді циліндричної вежі, піднятої на стилобат. Західний, південний та північний ризаліти акцентовані чотириколонними порталами тосканського ордена з спареними колонами, увінчаними трикутними фронтонами. По вісі західного ризаліту знаходиться східний пристінний портал. Стіни складено з червоної цегли кадровою кладкою та завершені розвинутим карнизом. Споруда увінчана плоским сферичним куполом на низькому барабані. В стінах між порталами – напівциркульні вікна.
